місто. Значною мірою ця книжка своєю появою завдячує Львову - Львову кінця 40-х років, який був містом юності моїх батьків, студентів Львівського університету. Та несамовита, гіпнотична атмосфера того часу, яку зуміли передати мені батьки, значною мірою опромінила моє становлення, моє дорослішання. Тому я сьогодні я дякую Львову. І тому Львову, якого вже немає, також".
Ще один аспект польових досліджень письменниці - численні спілкування з упівцями: "Це була спроба зазирнути в ту реальність, у форматі внутрішнього пережиття, тобто залізти в шкуру тих людей, що було абсолютно фантастичним і несамовитим досвідом. Я щаслива, що застала їх, бо нині багатьох із них уже нема серед живих. З іншого боку, я дуже боялася, бо це інше покоління, для якого в літературі не існує фізіології, тілесності як такої, її виносять за дужки. Тому я потерпала, що насамперед їх вразить натуралізм. А мені ці речі були важливі, я їх допитувала: а як ви милися, інші реальні речі, про які ніхто з них у спогадах не написав. Мені треба було чути ті запахи, фізику живої присутності людини в тому просторі".
Модератор зустрічі проректор університету ім. І. Франка Марія Зубрицька назвала "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко "панорамною з'єднаною історією України, літературною версією історії України 20 століття, родинною сагою, що через долі трьох поколінь оживлює нашу пам'ять і єднає незримою ниткою розкинуті по світу, розкинуті в часі і просторі українські родини, тим самим творячи панораму історичного минулого". Письменниця каже, що будь-який історичний роман - фентезі. Але водночас є "якийсь флер, атмосфера, щось невловиме, невидиме, завдяки якому ми говоримо про те, що лишаємося єдиним народом, попри все, попри всі зміни, попри те, що батьки завжди нарікатимуть на дітей, попри всі розриви й дисонанси між поколіннями".
Метафорою-ключем до роману, зазначає Оксана Забужко, є секретики - дитяча (дівчача) гра, коли в землі викопували ямку, викладали там аплікацію з квіткових голівок, намистинок, осколочків, кольорове, мерехтюче, накривали склом, засипали землею; потім комусь показати секрет означало своєрідний кредит довіри: "Художниця, приятелька головної героїні, має теорію з приводу дитячої гри: що вона походить із тих часів, коли бабусі з приходом більшовиків мусили закопувати в землю родинні образи, ікони. До внучок і правнучок дійшов тільки жест закопування чогось блискучого і заскленого, без попереднього смислу. Ця теорія значною мірою є ключем до архітектоніки роману, до його філософії, концепції. Бо йдеться про те минуле, яке закопане, поховане, покинуте, забуте, але від того воно не перестало бути чинним. Від того, що його не знають, формуючий, дієвий, реальний вплив того минулого, у дні сьогоднішньому й опромінення на день завтрашній нікуди не дівається. Минулому байдуже, чи ми знаємо про нього, чи ні. Воно продовжує діяти так, як воно діє. І ми всі живемо в тій реальності похованих секретів".
А щодо любовної історії, то в романі закцентовано так: "У мене іноді таке відчуття, ніби нам дісталася чиясь інша любов - чиясь колись несправджена. Про секрет забули, і він перестав бути секретом. А вони там лежать. Величезний музей покинутих секретів. Люди по ньому ходять, навіть не здогадуючись, що він там, під ногами".
Наталя ДУДКО, фото автора
