іншим. Однією з реалій з якою людина мусить собі дати раду, є смерть, тому в книзі багато танатичного (присвячено збірку світлій пам’яті Вікторового брата Олександра Неборака. — Н.Д.). Можлива реакція на смерть — або повне мовчання, яке всі наші потуги зводить нанівець, або все-таки щось таке, що примушує бути більш відповідальним”.
Приватне життя львів’ян у спальних районах “Вірші з вулиці Виговського” (видавництво “Срібне слово”) привернули мою читацьку увагу ще під час цьогорічного Форуму видавців (тепер можу сказати, що збірку варто прочитати і мати в домашній бібліотеці). Те, що привабило насамперед — асоціації зі сучасним Львовом, розширення часу і простору, що їх автор пропонує ідентифікувати з містом, названим на честь Лева Даниловича. На презентації збірки йшлося про те, що є певні кліше, стереотипи віршів про Львів — романтизація міста, оспівування бруківки, вузеньких вуличок, левів, кав’ярень... “Але більшість населення Львова живе у спальних районах, а не в центрі. І їх теж треба якось відчути. Хіба вони там тільки сплять? Тобто хотілося притягнути і цю частинку Львова у львівський текст, який усі ми пишемо, творимо, читаємо”, — зазначає Віктор Неборак і додає: “Про Львів видано багато книг, особливо історичних, крає¬знавчих, культурологічних. Але мені завжди бракувало віршів про той Львів, у якому ми живемо. Такі тексти почали з’являтися, але їх усе ще, на мій погляд, бракує”.
“Вірші з вулиці Виговського”, написані впродовж 2004 — 2009 років, не суто є книжкою поезій про Львів. Вони про “Дерево за вікном”, що, як помічаєш раптово, виросло і “живе поряд з тобою / та не пліткує не свариться / стіну не свердлить / уміє вітатись / махає гілками / шелестить / і втішає”. Про запрограмованість наших буднів і про те, що “можна навчити писати і рахувати / і ще багато чого / та навряд чи когось навчиш / правильно дихати отруйним повітрям”. Про прокручування уявних версій — як могло б бути, про неминуче, хоча й безпідставне відчуття провини (“Брат”). Про поетів-класиків і сучасників, про історію й істориків, про колоритних мешканців спального району. Про “Обличчя Президента”, “Країну, яка бомжіє”, про “Лист після Майдану” і “Промовляння після Майдану”. Є тут й ідентифікація з вулицею: “Ми витратили роки / щоб звикнути до примх / погоди / і тубільних звичаїв / ми нарешті відчули себе / тутешніми / відрізняємо своїх від / чужинців / і переповідаємо історії”.
Видавець книги Ірина Лонкевич зазначила, що спершу збірка здавалася їй занадто важкою і песимістичною, з надміром дійсності, “котра і так випирає і напирає на нас з-за кожного рогу. Згодом Віктор додав кілька текстів зі свого приватного простору, які зробили цю книжку світлішою, легшою і, як на мене, цікавішою. І тепер кожен має шанс прочитати цю книжку по-своєму і відкрити свого Віктора Неборака”.
“Львів — місто ув’язненої річки”
Поетичному львівському тексту Віктора Неборака передував прозовий — “Базилевс”, написаний у 1990 — 1994 роках і виданий 2006 року. У чому особливості поетичного й прозового погляду Віктора Неборака на Львів? “Від часу написання “Базилевса” багато змінилося, змінився і я. Колись у мене була віра (думаю, вона ще не вичерпалася), що Львів — особливе місто, зі своєю міфологією — розуміючи міф як вищу реальність, яка пос¬тійно намагається втілитися і втілюється. У “Базилевсі” є спроба відчути цю міфологію. Безумовно, однією з цих міфологем є ув’язнена річка. Ми живемо в місті ув’язненої річки, яку ще й зневажено, і це формує певну енергетику. Якби Полтва тут не текла, то цього міста могло б тут і не бути. Вона тече під цим проспектом. Ті, кому це байдуже, — очевидно, не львів’яни, а просто мешканці міста або гості. Іноді ми думаємо, що наші проблеми залежать від того, хто нами керує, і частково це так, але наші проблеми безумовно залежать і від того, наскільки якісна наша вода, наскільки якісне наше повітря і чи віримо в те, що вода, яка є в річці, є водою життя. І коли перетворюємо цю воду на воду смерті, це мусить якось змінювати наше життя. Це частина львівської міфології в “Базилевсі”. Натомість у “Віршах з вулиці Виговського” аж такої міфології може й немає. І немає бажання надто її вловлювати, але є бажання перепустити через себе ці соціумні хвилі і звільнитися від них. Треба знайти якісь технології, щоб позбутися тиску агресивного соціуму, який кожен з нас відчуває. Ця збірка — моя персональна спроба, як давати собі з цим раду... Є відчуття солідарності, яке дарує книжка. Людина думає, що її проблеми є тільки її проблемами, і нема в цьому броунів¬ському соціальному русі до кого піти, з ким усе це обговорити, і от вона бере книжку і бачить, що хтось думає в аналогічному напрямі, і відчуває полегшення”.
Наталя ДУДКО
