себе сватання таки відмовляється від запрошення до столу. А ще Стецько виголошує такі сентенції: "То така врагова мода пішла, що тепер тільки за розумних ідуть. Так у нас і люди переведуться: за дурних не йдуть, а мудрих ніде взяти...".
Григорій Квітка-Основ'яненко створив образ Стецька як дурника, з якого сміються - і герої п'єси, і читачі з глядачами. Його не жаліють, не співчувають йому. І така реакція начебто цілком природна й зрозуміла. А чому він потрапляє в ситуацію, коли стає потіхою для інших, - уже зовсім інша історія...
Водночас Стецько має змогу постати на сцені в трохи іншій іпостасі: коли батько Уляни Прокіп, що ладен на все заради горілки, "видурюється" перед Стецьком, то народний артист України Степан Глова майстерно перехоплює "лаври" Стецька на користь свого героя Прокопа і творить йому гідну конкуренцію в здатності розсмішити глядачів.
Те, що сміятися можна не тільки зі Стецька, доводить і герой заслуженого артиста Ярослава Муки - військовий і сват Йосип Скорик. Дотепно вигадавши, як зарадити в ситуації з недоречним сватанням, на довершення він "знімає наслання" з Уляниної матері Одарки (заслужена артистка України Лідія Остринська), в якої очі блистять на думку про Кандзюбину худобу. Адже на те, що Олексій (Назар Московець) і Уляна (Наталя Боймук) люблять один одного, а Стецько Уляні нерівня, у Павла Кандзюби (народний артист України Борис Мірус) є свої аргументи: "У вас - дочка. Така, що треба годувати. А в мене - син. І 15 пар волів, 20 пар корів та 200 овець...".
У цій історії могли б бути всі передумови для трагічного фіналу. Адже герої балансують на межі і поводяться, за спостереженнями художнього керівника театру імені Марії Заньковецької Федора Стригуна, дуже по-українськи - плачуть і жаліють себе замість того, щоб зупинитися й прийняти правильне й очевидне рішення: "Ми любимо свої болячки, любимо страждать, плакать, жаліться. Самі придумуємо собі проблеми, щоб поплакати над ними. От і виходить абсурд. А треба встати й зупинитися. Адже й так зрозуміло, як треба жити! Ні, ми довго поплачемо, постраждаємо, де страждати, може, й не треба. Одарці шкода Олексія, він їй дуже подобається... Але ж Кандзюбина худоба! І вони плачуть. А збоку так смішно. А взяв би Олексій молота, та одігнав усіх...".
"Сватання на Гончарівці" - класична українська п'єса, яку природно уявляти в класичній постановці - саме таку й запропонували заньківчани. А коли нема модерних експериментів, за лаштунками яких можна заховатися, то дійство й актори на сцені більш беззахисні й відкриті. Заньківчанське "Сватання...", що триває три години, для глядачів проминає швидко. І весело.
Наталя ДУДКО, фото автора
