буде розгадка (а нанизано в ній несподіванок чимало), а в тому, хто переможе і якою буде ціна перемоги. Іпатій зробив високу ставку: пішов на переступ, ризикуючи, адже якщо програє, візьме чужий гріх на себе. Але мав аргумент, який, сподівався, спрацює: "Високий чин не твориться через злочин. Отже, шеляг ціна твоєму будівництву, коли не очистиш душу покаянням". Чи зізнається Варлаам, інтригує нас автор. Однак основна інтрига насправді не в тому, чи він це зробить, а як саме він вийде з цієї гри, в якій опинився...
Григорієві Галагану з повісті "Син Юди" ні в чому зізнаватися не потрібно. Він не вчинив нічого такого, за що мав би відповісти перед законом... Але він - "син Юди, і вже те чинить мене навіки грішним. Відчуття цього ніколи мене не покидає; його можна уподібнити до наповненого гіркими краплями сірого кошлатого туману...". Валерій Шевчук написав цю повість після прочитання щоденника Григорія Галагана - сина Гната Галагана, за допомогою зради якого Росія знищила Запорізьку Січ. Історія Гната - доля людини, затиснутої в лещата самообмежень та постійного остерігання, аби не схибити, не ступити бодай мимоволі на стежку свого батька. Адже, закономірно, життя не раз розставлятиме підступні пастки. І не конечно стати на шлях Юди публічною зрадою, можна, наприклад, за-плющити очі на те, що одержаний від батька спадок - скарб, поцуплений у запорожців.
Він приречений на самотність, але від цієї самотності серед людей він утікає - до цілковитого усамітнення. Як і писар Іпатій Кухальський, хоче зберегти себе, спробувати уникнути спокус. Кожен з них залишає після себе слово писане з роздумами й історіями, аби дати поживу для розмислів своїм нащадкам. Гнат Галаган ділиться зокрема своїми роздумами про те, що шанс має кожен, тільки б відділити зерно від полови: "А думаю, що, може, й однаково: живе людина весело, у легковажних погуляннях чи поважно, кладучи перед собою важкі мислительні брили, з яких намагається скласти мислительну-таки споруду. А однаково тому, що всі йдуть ув одному скерунку, до тієї ж таки ями. Однак не тільки такий вимір правдивий, бо людина, хоче того чи ні, щось у житті таки будує, хоч чудово відає, що все збудоване колись розвалиться. Але є один вимір, якого не зітерти: хто ми в цьому світі душею нашою? І коли прийняти, що світ наш розполовинений і слухається двох провідників: Христа та Юду, як звістив колись мені уві сні Сатана, то важливо, щоб це протистояння лишалося майже рівноважне, з невеликою переважкою від добра, бо саме це й творить ту містерію, яка все-таки чинить ілюзію безперервності життя. А ілюзія безперервності життя - це не порожнеча, це - Дух...".
Наталя ДУДКО
