Після бою - зброю на запобіжник. Знімати захисний шолом - категорично заборонено! У разі порушення цього правила гравець має поважний привід відвідати дорогого стоматолога або вивчити методи читання Брайля.
Ділимося на команди: 5 на 5. Ми - в темно-зеленому, "вони" - в світлому камуфляжі. "Старики на молодь". На жаль, я вже у "стариках". Життя біжить... Вмикають світло. Величезне приміщення заставлене залізними бочками, конструкціями та пірамідами автомобільних шин. Все місце наступних бойових дій вкрите всіма кольорами веселки - ми на цій "кольоровій" війні не перші. Свисток судді, який заліз на залізне підвищення, і починається справжній бій! Наша команда спокійно і без криків "Ура!" йде в наступ. Майже не ховаємося. Над головою і поруч свистять кулі наших несправжніх ворогів. Та є ще порох у порохівницях: за кілька хвилин після метушливої стрілянини і трьох-чотирьох перебіжок із супротивником покінчено, ми впритул розстріляли "молодняк", втративши лише одного бійця.
Коротка перерва, витираємо серветками від фарби скло на шоломах і куртках, міняємось "базами". Знову атака, цього разу намагаємося бути обережними (дуже жити хочеться), більше ховатись і прикриваємо один одного. Та в такому варіанті чомусь повний "облом": нас холоднокровно розстрілюють із засідки. Потім іще раз. І ще. Відчувається, що ці хлопчики, які зараз шквальним кольоровим вогнем винищують фактично цвіт львівської журналістики, її красу та гордість, отримують справжнє задоволення! Звичайно, якщо постійно бавитися на "компах" у "Квейк" і "Контр-страйк", то можна здобути величезний досвід бойовиськ, чого не скажеш про ветеранів журналістської ниви, котрі денно і нощно працюють над утвердженням свободи слова і недопущення до влади "алігархів"!
Невеликий перекур (до речі, курити в приміщенні заборонено). Господарі "Ангару" поповнюють наші боєзапаси і дозаряджають пневматичні балони на маркерах. Обмінюємося розповідями "хто, кого і скільки разів". І все це в хорошому розумінні цього слова. Якщо доплюсувати всіх, кого ми за цих півгодини, нібито, "звели зо світу", то могло скластися враження, що ми вже воюємо місяць, і нас тут у цьому залі - сотні! О, чоловіча фантазіє! Стільки перемог ми б ніколи не здобули, якби не ти! І знову - бій! Начхавши на стратегію і тактику, гамуючи нервове напруження, знову йдемо в атаку на повен зріст, зліва і справа гримлять постріли. Черга - один гад отримав заряд прямо в шолом, серія пострілів - інший піднімає маркер і кричить: "Убитий!" Боже, як легко, стріляти в людей, коли ти знаєш, що вони безсмертні! Кричу: "Здавайтеся!" У відповідь - сміх і нищівний вогонь. Помічаю, що один зі стрільців сховався за залізною трубою й обстрілює мене звідти. На камуфляж летять бризки фарби зі стіни, але ці "осколкові" поранення в правилах гри не обумовлювали. Вискакую з-за рогу і стріляю в супротивника впритул, фактично жертвуючи собою. Він - у мене. Я піднімаю руку з маркером і кричу: "Вбитий!" Він мовчить і веде вогонь по моїй команді далі. Не відчути пострілів у груди хлопчина не міг (наступного дня я нарахував на тілі кілька здоровенних синяків), тому я роблю єдиний висновок - я б із ним у розвідку не пішов. Шкода, що під шоломом-маскою не видно обличчя...
Прямуючи геть з поля, бачу, як за стовпом причаївся Максим Качурівський із "Експресу", "наш". Кажу йому: "Він за залізним виступом" і відразу отримую зауваження від судді: "Мертві не повинні говорити". У голові мимоволі зринає: "Яка гарна назва для книжки". Я відбріхуюсь: "Та це я в агонії". Через мить отримую кілька куль у спину. Згодом з'ясовується, що "дружній вогонь" відкрив мій товариш Юрко Лобан, керівник "Львівського порталу", певно, вважав, що я йду здаватися в полон. Та цього разу - знову вікторія. Потім граємо двоє проти чотирьох - у грі залишилися лише ті, в кого ще є набої. Як не дивно, перемагаємо. І знову двічі зазнаємо нищівної поразки... Врешті-решт набої закінчуються в усіх.
... Уже потім, коли п'ємо наркомовські сто грамів, Роман, один із власників "Ангару Б-3", розповідає, що у Львові таких майданчиків лише два. Решта вивозять любителів пейнтболу у ліси та на довгобуди. Ціна задоволення - 80 грн з особи в будні й по 110 - у вихідні. У цій сумі - і гроші за 200 кульок із фарбою, спорядження і приміщення. Час необмежений. Спершу "ангарівці" допускали на свій майданчик і тих, хто мав власну "зброю" та спорядження, але цю практику відразу припинили, коли побачили, як ці воїни вивели на поле жінку на восьмому місяці вагітності. Роман пояснив: "Пейнтбольна кулька в живіт, і жертви могли б бути реальними". "А де ваш товариш Мирослав?", - цікавлюся. "Та в нього дружина народила нещодавно, побіг до дитини". "Вдалий постріл", - жартує хтось із заплямованих фарбою бійців...
Микола САВЕЛЬЄВ
