Було понад тридцять за Цельсієм і майже сто кілометрів від туристичного курортного міста Порторож. Раптом за черговим поворотом гірської змійки перед нами на доріжці виникли двоє мужчин. Гурчали два маленькі прилади, які щось вирізали з краю доріжки. Ми спинилися сфотографувати чергові пейзажі, а я не витримав і підійшов до двох словенських трударів. Привітався:
- Добр дан! Над чим потіємо?
- Асфальт краєчком просів і вже є ямка 6 сантиметрів. Ремонтуємо.
- Вам наказали?
- Та ні - це наша дорога і наша робота.
До найближчого містечка-васі зо п'ять кілометрів.
- Ваш бос сказав це сьогодні зробити у таку спеку?
- Та ні, який бос? Ми побачили цю ямку на нашій дорозі і зараз виправимо.
Коли ми через годину поверталися гірською змійкою, хлопців уже не було. Ямки також. Був гарячий полудень. Сієста.
Цих хлопців я згадав лише тоді, коли вкотре ледь не розбив голову, підстрибуючи за кермом до стелі свого авто на магістральній дорозі з Києва через Кіровоградщину. На горбах і ямах між Дніпропетровськом і Запоріжжям я навіть пригадав риси обличчя двох гірських словенців. "Який бос? Це наша робота і наша дорога..." крутилося в голові, а я далі стрибав на машині вздовж наддніпрянських степів і знаків, що магістраль "Київ-Дніпропетровськ" хтось обслуговує..! Не розгледів, хто... І пострибав поскрипуючи далі на батьківщину Махна. Стрибав на колесах довго і розповідав пасажиру страшну історію італійського вишуканого дивана, яку львівська фірма продала моєму другові талановитому художнику Юркові Коху та мисткині Ользі Погрібній-Кох. Гарні меблі роблять в Італії ще з ХІ століття і донині. Сам переконався. Відрізняються у кращий бік, як і їх піца - від нашої піци.
Так от - львівська фірма "Юранна" виставила у вітрині свого магазину по вул. Ш. Руставелі, 8 вишуканий італійський диван із ортопедичним матрацом. Це дороге диво меблевого мистецтва заворожило подружжя художників, і вони такий самий собі замовили. Через два тижні їм привезли дивне "одоробло", в якому нижня частина від'їжджала, коли на диван сідали. Тоді оголювалася задня оббивка із зеленуватої матерії якості радянських жіночих панталонів "мода-1973". У середині стирчали напівзапхані скоби, напівнапхані подушки нагадували здуті кульки з Першотравня. Дешева сосна і дошка ДСП - ззаду. Основне львівське ноу-хау дотримання євростандартів виявилося у середині. Віддерта оббивка оголила не ортопедичні нутрощі дивана "а-ля Італі" - диван був набитий кусками паралону. Страшний алерген. Спроба повернути "монстра" викликала крик елегантної львів'янки-директриси та власниці меблевої фірми пані Наталі Жижинської. Але галас - галасом, а художники знають свої права споживачів і пішли у Львівське відділення захисту прав споживача. Але в українському П'ємонті діє правило "свій до свого по своє": на художників-скандалістів у захисті споживачів уже чекали і лише розвели руками. Галицька солідарність сильніша, ніж якісь меблеві підробки. Галицька столиця зі своїми розбитими дорогами і проламаними тротуарами готується до "Євро-2012", мер Садовий на Інтернет-блогах лікує читачів, як бути європейцем, а не совком - усім не до дивана. Аж тут у мій документальний фільм вступає гачок. За чотири роки фестивалю Нестора Махна рідні йому гуляйпільці якось та навчилися заробляти копійчину на легендарному землякові та гостях фестивалю. Двоповерхова совкова будівля тепер називається готелем "Лідія", й у своєму півлюксі я вирішив поголитися. У туалето-ванній, оббитій вагонкою, не знайшлося душу, але був кран. Один. Одна вода - один кран. Без дзеркала. А куди ж рушник подіти? Ось єдиний пластмасовий гачок. Ура! Відкрив воду. Рушник упав. І гачок на клейкій стрічці теж. Ледве відірвав його від підлоги. Приклеїв до стіни, повісив брудний рушник, гачок упав. Бодай раз на рік на Махно-фест є можливість на паломниках заробити копійчину і підтримати бюджет Гуляйполя...
Повертався на Київ через Запоріжжя і Дніпропетровськ у День Незалежності. Шоста ранку. Над козацьким краєм вставало сонце і висів рудувато-свинцевий смог. Дерло в горлі. У центрі міста з обох боків залізниці тліли гори сміття, у небі - труби національного капіталу. Ніхто не латав ямку в асфальті. А десь за тисячу кілометрів у галицькому П'ємонті ще спали на своїх диво-диванах художники Кохи...
Роман ЧАЙКА, газета "Лівий Берег" спеціально для "Ратуші".
