Йому довіряли — і як людині, і як фахівцеві. Він був символом незламності, моральним авторитетом. Провів у спецтаборах для політичних в’язнів із тюремним режимом сім років (1949 — 1956 рр.), після ув’язнення періодично вимушено був безробітним, однак не робив спроб “домовитися” з тодішнім режимом. Як дослідник цікавився не тільки українською історією, а й сходознавством. Про нього як про науковця говорять у світовому контексті.
Ярослав Дашкевич навіть зовнішньо вирізнявся серед тодішніх науковців, пише Ігор Гирич: “Сама його постава справляла на людей незабутнє враження: рафіновано інтелігентська, аристократична зовнішність, мистецьки дібраний одяг: не традиційний офіційно-партійний костюм з краваткою — символ радянської сірятини, а джинси, светр, хустка на шиї, довге сиве волосся й високе чоло над орлиним носом. Уособлення шляхтича, українського галицького нотабля, який дивом уцілів, перейшовши сталінську м’ясорубку 1940—1950-х років”.
Ярослав Дашкевич народився 13 грудня 1926 року у Львові. Закін чив Академічну гімназію у Львові, впродовж року навчався у Львівському медичному інституті, закінчив українську філологію Львівського університету. Автор понад тисячі наукових праць, доктор історичних наук (1994), професор (1996), керівник Сходознавчої комісії Наукового товариства імені Шевченка у Львові, член президії НТШ, керівник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. У 1996—1997 роках очолював експертну комісію з історичних наук ВАК України. 1998 року очолив засновану кафедру сходознавства філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Не міг бути осторонь “архівного скандалу” й 2005 року очолив Комітет захисту архівів. Був членом наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”.
В одному з останніх інтерв’ю Ярослав Дашкевич сказав: “Я перейшов багато. Але я б не сказав, що дуже плачу над своїм життям, дуже нарікаю. Я якось зумів бути вище того. У мене була доля звичайного українського інтелігента. Іншою вона й бути не могла. Були й свої позитивні сторони: бо все це мене загартувало. Людина повинна мати внутрішній спокій. Треба бути задоволеним життям. Не ставити надто високі вимоги. А якщо ставити - то виконувати”.
“Україні зараз бракує людей, яких без жодних застережень можна назвати моральними авторитетами, — саме такою людиною і був Ярослав Дашкевич. Україні бракує принципових людей, — саме таким був Ярослав Дашкевич, якого не зламали ні тортури, ні знущання, ні тюрми антиукраїн ської влади, якого не спокусила й не купила посулами й пільгами псевдоукраїнська влада. Він залишився собою. Україні бракує справжніх істориків, таких, яким був Ярослав Дашкевич. Він не просто писав історію в тиші кабінету, а творив її. Вічная йому слава”, — цитує ЗІК слова директора департаменту архівного забезпечення Служби безпеки України Володимира В’ятровича, сказані під час похорону Ярослава Дашкевича.
Підготувала Наталя ДУДКО
